Листопад 29 2017

Павутинка в закромах пам’яті

Вітаю гостей мого нового сайту!
Сподіваюся, ми незабаром подружимося і ви станете читачами цього блогу.

Павутинка в закромх

Павутинка

Сьогодні я хотів би помудрувати разом з вами на тему природи і місця романтики в ній. Ви читали у Михайла Пришвіна його серію дивних розповідей «Лісовий господар»?

Про те, як герой цих оповідань одного разу звичайнісіньку  павутинку, яку здибав у лісі, пощадив.
І тут навіть суть не в самій події, хоча і вона повчальна, а у висновку, який зробив для себе той чоловік: обов’язково необхідно вчитися у природи бути господарем, але і не забувати до неї повертатися в ролі учня.

Павутинка в закромах пам'яті
І ось з часів прочитання того оповідання крутяться постійно в моїй пам’яті навколо цього пришвинського шедевру різноманітні картинки з накопиченого туристичного досвіду.

На лижах – в Заполяр’я

bivouacЗимовий бівуак

… Галявину для ночівлі та подальшого денного відпочинку біля озера Довге ми шукали з урахуванням побажань всієї команди. Дуже хотілося, щоб і будиночок наш наметовий вписувався в світлу резиденцію берізок, і за дровами для наметової грубки далеко ходити не довелося, та й схід сонця з-за гірської вершини був би добре помітний.

Знайшли такий куточок. Ось відволікала тільки, заважала душевній рівновазі така «дрібниця»: поряд з нашою галявинкою стояла модрина метрів десять заввишки, північне створення з рідкісними шишками на оголених зимовими холодами гілках, а біля неї – пухнаста красуня ялина, але з двома верхівками замість однієї, напевно, ще в дитячому віці втраченої. З середини обидва стовбури – і даурської модрини і сибірської ялини – різко примкнули один до іншого і далі росли впритул.

Напевно, був у них важкий день, коли потрібно було підтримати знесиленого, об’єднатися. Можливо, і вижили тому ці дерева на відкритій усім вітрам галявині.

Майже як у Homo sapiens, людини розумної. З розумінням, часто – без слів. Хоча справжня підтримка у важкі хвилини не обов’язково повинна бути словесною. Подати руку приятелю, що завалився під вагою 30-кілограмового наплічника в глибокий і пухкий сніг, підставити в разі необхідності своє плече, а вночі в холодному наметі передати рятівне тепло, особливо, коли здається, що до світанку не відновити фізичних сил, щоб знову йти по маршруту …
Тільки Гітаристу дозволено говорити піснею, за всіх. Пробіжить Діма поглядом по обличчях, обпалених морозними вітрами і як з серця вирве:

Мокрый клен за окном,
Дробь дождя на стекле.
Вы зачем о былом
Песню дарите мне?

Кто сказал, что я сдал,
Что мне рук не поднять,
Что я с песней порвал,
Что рюкзак не собрать?

Уложу в рюкзаке
Что хранил и сберег,
Что подарено мне
От озер и дорог.

Неба синего синь,
Скал слепящий оскал,
Сроки мне отодвинь -
Я свое не сказал.

Мурашки по тілу знайомо пробіжать, і навіть у найкрутіших хлопців заниє в підребер’ї …

Я продовжу ці спогади в наступному пості. До зустрічі!

З повагою, Віталій Сердюк



Copyright 2018. All rights reserved.

Оприлюднено Листопад 29, 2017 Віталій Сердюк в категоріі "Роздуми

Залишити відповідь

You have to agree to the comment policy.

Optionally add an image (JPEG only)